Якщо ви запитаєте мене, чи було мені страшно, скажу чесно: після розповідей учасників минулого року та інструктажу стало ДУЖЕ страшно: річка гірська, води на той момент було небагато, тож пороги обіцяли бути постійно.

Опинитися на сплаві вперше, ще й в таких умовах – мені це здавалося неможливим.  Але назад дороги не було.  До того ж, минулий досвід свідчить: те, чого дуже боїшся, має стати кращою подією в житті.

На моє щастя, першого дня ми не сіли в катамарани. На нас чекав похід в гори. Довго можна розповідати про підйом на Піп Іван… Це також виглядало неможливим – уявіть, як може нетренована людина піднятися на гору, трохи нижчу від Говерли, але значно cкладнішу в підйомі, і повернутися в табір всього за один день? Уявили? Якщо так, значить ви там були!

В той день ми пройшли десь 40 км непролазними гірськими тропами, то йдучи вгору, то довго й круто спускаючись. Хлопці несли дівчачі рюкзаки, і це було неоціненно! Звісно, те, що ми побачили на горі, було варто зусиль! Табуни коней, чорниці, свіжо-зелена рослинність, джерельна чистюсінька вода… Зараз мені навіть здається, що я готова повторити той шлях: надто вже я люблю гори та їхні краєвиди.

Емоції, враження, висновки, пережиті там, затьмарюють спогади про труднощі та втому на шляху. Що й казати, тоді спали всі міцно-міцно!:)

Прокинулися ми вже готові до сплаву. Інструктор нагнав страху (я думаю, для надання нам обережності), кожен взяв свій комплект обладнання, зібрали катамарани, і ми рушили. Вухуу-у! Команда в нас була крута – дружна й сильна. Веслами працювали всі. Саме там, на човнику, стало очевидно: кожен має визначитися з роллю.

Поки ми остаточно не визначилися, хто де має сидіти і як гребти, діла не було. Всі каменюки були наші! Слава Богу, що ніхто не постраждав!

Отже, на третій день ми стали справжні профі, першими прибули до кінцевої станції і змушені були скласти весла. Що й казати, шкода було це робити, знаючи, що це – останні миті сплаву. Той сплав залишив свій слід на кожному учаснику.

І… Так, я би поїхала туди ще раз!