Страждати, боятися і добре себе поводити, щоб уникнути покарання, — це люди вміють і без сторонньої допомоги. А ось радіти й нічого не боятися – найскладніше. Саме цьому потрібно навчатися.
Нас було 25 осіб. Ми приїхали ранковим потягом із Києва. З великими рюкзаками, валізами і пакетами, ми впевнено ішли вулицями, жуючи «снікерси». Ми приїхали підкорювати Карпати.
Нас очікував тиждень похідного життя, сходження на найвищу гору України – Говерлу, сплав по бурхливих порогах ріки Черемош, гуцульська їжа та гарячі лазні. Все починалося дуже гарно і романтично. Ми котили ґрунтовою дорогою свої валізи, сміялися і милувалися красою гірських вершин, аж поки голос пузатого дядька-москаля, не вивів нас із стану афекту фразою: «Дєвушка, здєсь вам нє Чорнає морє». Ми знали, що це не Чорне море, і що теплом тут аж ніяк не пахнутиме. Щоб переконатися у цьому, не довелося довго чекати. Розпочалося сходження на Говерлу.
Уявіть собі: ось ідете ви лісом, травень, пташки щебечуть, цвітуть квіти, річки гарнесенько дзюркотять і раптом… ви провалюєтесь у сніг. Як? За що? Навіщо? Піднімайте очі догори, і бачите, що попереду вас очікують снігові кучугури Антарктиди. Але ви в Україні, і до Антарктиди ще ой як далеко. Хто не піднімався на найвищі гори, втратив одне з найпрекрасніших відчуттів — усвідомлення всієї мізерності і буденності людського життя. Коли навколо тебе розкинулися могутні гірські хребти, що досягають хмар, що століттями формувалися і загартовувалися холодними вітрами… У такі моменти дуже чітко усвідомлюєш велич і силу Бога.
Вгору було важко підніматися. З усіх боків віяв холодний вітер, ноги по коліна грузли в снігу, взуття вже давно промокло, однак ми вперто йшли вперед. Тоді я усвідомила, що кожна людина має право сумніватися у своєму призначенні та у своїх силах, і час від часу відступатися від них. Єдине, чого не можна робити, – забувати про це. Той, хто не сумнівається в собі, – негідний, бо сліпо вірить у свої сили і грішить гординею. Хвала тому, хто переживає хвилини сум’яття!
У нас було декілька зупинок, щоб ми мали змогу підкріпитися печивом і випити води, та з новими силами продовжувати рух. Зрештою, холодна Говерла була підкорена. Не буду описувати те, що там було. Все одно слова нічого не вартують у порівнянні з побаченим. Удосталь нафотографувавшись та відпочивши, ми почали спускатися. Однак сніг та різкий спуск не давали нам змоги зробити це так швидко, як того хотілося б. Не довго думаючи, ми постелили дощовики і зручно вмостившись, з’їхали з Говерли, як на сноубордах. І це в травні!
Далі був шалений сплав. Слово «шалений» у цьому випадку є цілком доречним. Адже коли на бурхливому порозі тебе з головою накриває водою, температура якої не перевищує +8 градусів, і твій гідрокостюм виявляється не таким вже й теплим, як ти сліпо і віддано у це вірила, то розумієш, що все таки ти справді шалена.
На мою думку, їздити у Карпати і не сплавлятися по річках — це все одно, що не їздити у Карпати. Поруч були чудові люди і чудова команда. У такі хвилини відчуваєш і відповідальність, і підтримку, і допомогу. Ти насолоджуєшся греблею, дикою природою Карпат і дітлахами, які вибігають з будинків і щиро махають тобі руками.
Кожного вечора відбувалося спілкування біля багаття з піснями під гітару та довгими розмовами. Так я дізналася, що хтось мандрував для того, щоб побачити нові місця, а хтось – щоб відкрити щось нове у собі. І не хотілося повертатися до Черкас, як же цього не хотілося!
Повернувшись і розповідаючи знайомим та друзям про свою подорож, я лише чула у відповідь: «Ох! Десь там на сплаві загинули дві людини», «Ого, а рівень річок дуже високий», «Ти що, це ж могло і лавиною привалити на Говерлі», «А якби на вас напали ведмеді»… І знаєте, що я вам скажу? Можна жити, дозволяючи іншим вирішувати все за нас — хто ми і які ми. Божевільні чи при своєму розумі. Грішні чи святі. Жертви чи герої. Погані чи хороші. Можна сказати собі: «Нехай вирішують інші. Нехай вирішує історія. Нехай наше минуле визначає наше майбутнє». А можна вирішувати все самій. І другий варіант мені більше до вподоби.
Фото: Тоха Кусюм
